Про живу воду, максималізм і красу

Він любить на сцені живу воду.
У "Розплаті" О. Корнійчука на сцені Харківського театру імені Т. Г. Шевченка вода витікала з колонки. На повоєнному тому сумному подвір'ї сприймалася вона - звичайна, з водопроводу - як цілюща, хоча призначення колонки у виставі було суто прикладне, господарське: водою вмивалися, її набирали у відра.
У "Восени, коли зацвіла яблуня", заньківчанському дебюті Я. Верещака, на авансцені дзюрчало джерело, з нього брали воду у вузькогорлі глечики, під його невпинний акомпанемент точилися неквапливі бесіди мудрих абхазців.
У "Дикому Ангелі" на франківському кону старий Платон Микитович набирав воду з рукомийника і, забувшись у думах про сина, ніс її у долонях - криничку батьківської печалі.
Режисер не надавав цим моментам метафоричного змісту. Він ненавидить умоглядні символи, рубрики "а що б то воно значило?" на сцені, нав'язливі, безцеремонні. А вода - це незакодоване життя, свіжість, природний плин часу. У виставах Володимира Миколайовича Оглобліна вода завжди жива - в її фольклорному одвічному розумінні, навіть коли її фізично немає.
Жива вода з джерел життя.
Можливо, були в Оглобліна вистави невдалі. Але мертві, штучні, вимучені - ніколи. У всіх - повнота життя, злива вражень, відібраних, сфокусованих, опосередкованих і піднесених мистецтвом. Він жадібний до вражень, недозовано переймається ними, охоче піддається їхній владі, втягує у своє емоціональне коло всіх, хто поруч. І враження не обов'язково сонячні. Хмарні, тьмяно-листопадові, тоскні - теж повнокровні.
А от холоду він не приймає! Холоду людського, в мистецтві, в книгах. У його виставах завжди зберігається людське тепло. Вони - для людей і про людей. Тому так любить він акторів - джерела безлічі людських доль (довгий час сам був актором, грав у театрах Росії).
Усе життя Оглоблін прагне - як режисер, педагог, майстер - щоб слово актор хотілося писати з великої літери, щоб була в ньому, як казали колись, божа іскра.
Про іскру в дипломі випускника театрального інституту нічого не сказано. Не атестується ця категорія. Але от у роботі примушує потіснитися й відійти в бік усіх тих, що атестовані.
Тільки б вона була, та іскра, - а там уже можна покластися на Володимира Миколайовича цілком. Він її роздмухає, розкочегарить, і в полум'ї - тільки так! - загартовує акторську індивідуальність, волю, фантазію, цікавість, це полум'я висвітлює творчі виднокруги, огляд перспективи. Тут, у полум'ї, видніше й самому режисеру, тільки так він може працювати, бачити за даллю - даль. При цьому "пожежа" завжди строго організована, все "горить" за точним розрахунком, "пальне" вивірене до дрібниць, хоча лімітів на нього немає.
Він не вмирає в акторі - він чинник його духовності.
Режисер невблаганно суворий і навдивовижу добрий. Володимир Миколайович зіставляє актора з самим собою, відкриває йому самого себе! Скільки несподіванок і відкриттів буває при тому!
Пригадую короткий період його діяльності в Миколаївському театрі імені В. Чкалова. Чомусь називалося це повсюдно "миколаївським експериментом", і не всі схвально ставилися до нього.
А в чому ж полягала суть експерименту? В тому, що головний режисер вирішив усе підпорядкувати... інтересам акторів. Прекрасні репетиційні приміщення, для застольного періоду - затишна, як вітальня в старому фамільному особняку, кімната, а зал розпланований точно, як сцена; у передпокої - самовар на гарній скатертині, і актриса, що чергує, частує усіх під час перерви чаєм з домашнім печивом. Найкраща світлова апаратура... Репертуар...
Звичайно, насторожувало не це, Оглоблін повірив у те, що повноцінність вистав, піднесення, з яким працювали актори, одразу приваблять глядачів. Він посягнув на "святая святих", як би це делікатніше сказати, виробничого аспекту святого мистецтва: БОРГ. Скасував його. Рішуче, як він усе робить, з максималістською вірою у правоту своїх дій в ім'я мистецтва. Закінчилося це поразкою. Організаційною. І не бракувало тоді висновків, ще більш категоричних, ніж праведні в основі своїй дії головного режисера.
Володимир Миколайович досить часто вступає в конфронтацію з деякими організаційними нормами сьогоднішнього театру. При цьому сам охоче поширює легенди про свій незгідливий характер. Він завжди на вістрі проблеми, на вістрі ситуації, на вістрі життя. Максималіст Володимир Оглоблін. Непримиренний, здатний захопитися талантом, категоричний...
Хорошої драматургії не буває без конфлікту, а всі конфлікти - з життя. У Оглобліна життя вибудовується за законами хорошої драматургії, її тема - прагнення театру, в якому панують не кон'юнктурні розрахунки, а творчість театру, необхідного людям, театру - реактора людського тепла, краси, духовності.
Ох, ця "знаменита" конфліктність Володимира Миколайовича! Жупел для людей, які знають його тільки з прізвища. Справжнє її підґрунтя можна зрозуміти, відчути, оцінити, мабуть, тільки у нього вдома. Підґрунтя - це доброта, сердечність, якась дивовижна "домашність". І що найцікавіше: усі ці якості тут, удома, не здаються ані контрастними звичному його, робочому, так би мовити, образу, ані вражаючими. І не сприймається він якось інакше, по-новому, а як завжди: природно. В оточенні своїх онуків і дітей, які завжди виховуються в цьому домі, в оточенні тварин, кактусів, чудернацьких іграшкових коників і книжок, книжок...
У кабінеті - портрети любимих акторів, найулюбленішої - В. Чистякової в ролі Катерини з "Грози", оригінали картин, подаровані авторами, оригінали скульптур його великого друга І. Кавалерідзе.
У домі - атмосфера невимушеної, природної гостинності і при тому - якогось особливого шарму, що випромінює Олена Федорівна - дружина, прекрасна жінка, талановита актриса, людина великої жіночої мудрості і серця. Тут завжди багато людей, багато суперечок. Розмови, звичайно, про театр. Навіть коли театру безпосередньо не стосуються, все одно - про нього, адже сцена вбирає, поглинає все.
Володимир Миколайович у зручній домашній куртці, стрункий, "вибухонебезпечний". ...Ось він виголошує філіпіку проти одного класика ("Позер!" - каже і чекає, жадібно й нетерпляче, контраргументів. Не під'юджує, йде по аргументах співбесідника до його істини), читає вірші свого улюбленого Пастернака, розпитує гостей про новини в їхньому місті (які нові вистави, хто ставив, чи у формі актор N - не забудьте передати йому вітання; кажуть, у вас з'явився молодий талановитий художник, чи немає його адреси, телефону); забувши про все на світі, дивиться хокей (Мальцев - геній! до чого тут Фетісов?!); щедро частує за столом чудовими стравами Олени Федорівни; дзвонить у дім, де щось негаразд,- підбадьорить, розрадить...
Та все підпорядковане роботі. На письмовому столі - завжди рукописи. Оглобліну надсилають, приносять ще недовершені свої п'єси і відомі автори і початківці. Його кабінет часто стає стартовим майданчиком для багатьох творів українських драматургів. Досить малої іскри таланту в п'єсі- і він уже повірив, закохався в автора, переконує усіх, що той - геній, "трощить" дотепними й азартними аргументами всіх, хто ставиться до тієї п'єси більш помірковано. У полярності суперечок вивіряє режисер, чи не хитка його інтуїція. Потім хвиля першого захоплення спливає, і починається серйозна, тривала, нелегка праця.
Робота з автором стала нормою творчого життя багатьох режисерів, але для Оглобліна це, можна сказати,- пристрасть. Двадцять сім першопрочитань п'єс українських авторів - хто з режисерів має такий доробок? А першопрочитання - це насамперед допомога автору, це школа театру, в якій вчився багато хто з наших талановитих драматургів. Не дописування (є й такий метод роботи), а вміння зрозуміти невикористане автором у темі, поглиблення характерів, загострення конфлікту...
Слова вдячності режисеру на книжках О. Корнійчука, Я. Баша, О. Коломійця, В. Минка, М. Зарудного, Л. Дмитерка, Л. Синельникова, О. Підсухи та багатьох інших. Скільки постановок, які фактично утверджували ту чи іншу п'єсу в репертуарі, визначали її місце в контексті історії українського театру!
І ще одна пристрасть режисера - світло. Світлові репетиції Оглобліна - справжнісіньке створення світу. За світловим "зайчиком" він може "полювати" цілий день. А коли під світлом "оживає" оформлення - вистава починає "показувати характер", заявляти про свої мистецькі права, привчатися до самостійного життя, хоча назавжди залишиться під наглядом і опікою режисера.
Особливі "рахунки" у Володимира Миколайовича зі сценографами. Сам він - художник за першим своїм фахом (навчався у славного М. Бурачека), тому прискіпливий до них, але й найбільш вдячний цінитель кожної їхньої талановитої роботи. Він любить конкретність, правду, стильову чистоту оформлення. Любить докладність - але щоб нічого зайвого, випадкового, чужого автору.
Вірьовка на голій сцені (було й таке модне захоплення), хоч би й написали про її багатозначність силу
книг, так і залишиться для нього пам'ятником красномовності критиків.
Він любить "обжитість" оформлення. І щоб обов'язково - якась промовиста поетична деталь, котра фокусує увагу глядача і є ніби естетичним сигналом сприйняття вистави. У комедії М. Зарудного "На сьомому небі" (Харківський театр імені Т. Шевченка, художник В. Кривошеїна) це був горщик сліпучо червоної герані на даху веранди... А ще був там дров'яний стіс, на який упав гарячий сонячний промінь, і припорошені акації - полустанок юності, де у сни вплітаються паровозні гудки.
У "Дикому Ангелі" в Київському театрі імені І. Франка (художник Я. Нірод) над чистим, просторим подвір'ям Платона Микитовича Ангела, що аж світилося теплим, ясним різьбленням, ширяли такі ж дерев'яні птахи-пропелери, підносили у височінь хвалу вмілим рукам того, хто їх змайстрував.
У таємничій і простій, такій нетеатральній Іспанії, де і будинки, і балкони, і ворота виплетені з лубу ("Благочестива Марта" у франківців, художник Я. Нірод), де-не-де опустились- на мить! - величезні метелики - щаслива театральна ефемерність, символ магічного й швидкоплинного буття.
Такі деталі надзвичайно важливі для режисера. В його роботі з художником - це один з основних моментів. Вони є вартовими краси, бо не дають її приспати, які б події не відбувалися на сцені. У грінівському потягу до незвіданого у юної Варки ("На сьомому небі") такими вартовими є пломеніючі герані, у висоті філософії праці Платона Ангела - дивовижні різьблені птахи; у неспокійному роздвоєному сумлінні поета Ореста Стогнія - повалена смерека на авансцені, рясно засипаній шишками ("Брате мій!" Я. Верещака у Львівському обласному театрі імені Я. Галана, художник П. Чабан).
Надзвичайно емоціональне трактування зв'язку актора з середовищем у виставах Оглобліна. А він і прагне емоціональної віддачі, захоплюється акторськими несподіванками, хоча саме їх ретельно, планомірно готує.
Пошлюся на випадок, безпрецедентний у практиці наших газет. Одразу після громадського перегляду вистави "Брате мій!" дрогобицька газета "Червоний прапор" вмістила захоплений відгук під назвою "Що здивувало глядача". А здивувало те, що глядачі... не впізнали своїх добре знайомих акторів!
Володимир Миколайович ніколи не шкодує часу на шліфування ролі. Для нього важливе не тільки розуміння й точність виконання актором поставленої задачі, він вимагає досконалості форми, виховує смак. Побачить недоладний жест, "красиву" позу, почує манірну інтонацію - почне сцену спочатку ще, ще й ще... Він може нагримати на актрису за наліплені вії, претензійну зачіску. Та заплаче - не без того, - гірко поскаржиться на "нетактовність" режисера, але не було випадку, щоб не переконалася у його правоті.
Якось під час гастролей франківців у великому місті до редакції обласної газети надійшов лист. Автор обурювався, що у "Благочестивій Марті" героїні - "прості" дівчата, а не розкішні грандеси з віялами і заморськими рухами - стереотип сприйняття "театральної" Іспанії, королеви сценічних штампів.
Якими ж грандесами є дочки дрібного ідальго? Юні й далекі від Ескуріалу, вони бігають босі, перебирають квасолю, енергійно плюються у запалі ревнивої сварки - і які ж вони прекрасні у повноті життя, буянні кохання! (До речі, сварка з "перепльовом" через балкон - веселий спогад дитинства, Харківщина, прищеплена до Валенсії).
Володимир Миколайович люто ненавидить красивість, гнівно й весело висміює її.
Коли дивлюсь вистави Оглобліна, пригадую притчу В. Вересаєва про красу. В одній країні художники мали відтворити ідеальну жіночу красу на полотні. По всьому світу розійшлися вони у пошуках ідеалу, а переміг той, що намалював свою кохану, звичайну жінку, біля якогось хатнього начиння. Але та жінка світилася коханням, і це світло зігрівало всіх, відкривало кожному, хто дивився на картину, найкраще, найзаповітніше у своїх - таких звичайних коханих, і кожна ставала красунею.
Не голослівно стверджую, що актори, які бодай один раз працювали з Оглобліним, запам'ятовують ту виставу як творче свято.
Свою вдячність висловлює захопленим віршем після прем'єри "Восени, коли зацвіла яблуня" Н. Доценко.
На карб режисера  відносить свій великий успіх у "Вассі Желєзновій" А. Гашинський.
Вивіряють усі свої ролі по настановах і порадах Оглобліна  А. Дзвонарчук, Л. Тарабаринов, В. Маляр.
У вогонь і воду пішла б за єдиний епізод у виставі цього режисера молода заньківчанка Г. Давидова.
Прекрасне подружжя С. Золотько й О. Ганноченко з Кримського театру імені М. Горького вважають своїми друзями всіх, хто має хоч якесь відношення до Володимира Миколайовича.
А Богдан Бенюк...
А Олександр Гринько... А ще, ще й ще - франківці, заньківчани, шевченківці, щорсівці, галанівці. Адже без Оглобліна неможливо уявити український театр повоєнного періоду.
Людина щедрої вдачі, Володимир Миколайович любить життя, відчуває його плин, красу нового дня. Він ніколи не наслідував жодної театральної моди. Гостро відчуваючи час, прагне виявити його закономірності, складності й проблеми через людину, через її світосприйняття, ідейні переконання, індивідуальну самоцінність.
Тому актори в його виставах не прикуті до концептуальної галери, яка, буває, пливе впоперек драматургічної течії, він не перетлумачує очевидного, його шлях - ускладнення, збагачення внутрішнього світу людини, він маестро психологічних варіацій в драмі, а трактовані ним образи в комедіях - з недослідженої галузі психологічних фантазій на міцному реалістичному ґрунті.
...Написала таке - і злякалась, як уперше, коли треба було рецензувати виставу Оглобліна, про якого начулася всякого...
Прочитає він, весело підніметься брова над бешкетним світлим оком, вигукне: "Ні, подумати тільки, чого оті критики не навигадують..." Але припускаю, що висміє не все. Бо має абсолютний слух на правду, на щирість. Чи ж зрадить у цьому випадку, коли кожне слово - від серця?

Світлана ВЕСЕЛКА, 01.01.0000