ВІДЛУННЯ

Дмитро і Оксана Клочко.

 

З фотопроекту “НЕЗНАНА УКРАЇНА”.

 

Ці поїздки руїнами колишніх замків і маєтків викликають тільки біль і обурення. Спочатку ці пам’ятки історії України звичайно захоплюють, але потім, як придивляєшся, в якому все стані, то просто хочеться плакати…

 

Почалося все кілька років тому. Так сталося, що за останні роки ми багато їздимо машиною між Західною Україною і Наддніпрянщиною. Навіть битою трасою Львів – Київ трапляються несподівані відкриття: закинутий панський маєток,  залишки палацового комплексу або напівзруйновані церкви. Без фотокамери з дому переважно не виходимо, то коли маємо час, обов’язково завертаємо на розвідку. Таким чином назбиралося багато фотоматеріалу архітектурних пам’яток переважно Правобережної України. Деякі “об’єкти” відомі, але здебільшого треба самому здогадуватися, що то є, слухати дітей, цих маленьких екскурсоводів, або божевільних чи сторожів, інколи в одній особі. Всі вони, як правило, щось наплутають чи розказують про привидів і всілякі місцеві байки. Вже дома гортаємо численні путівники і історичну літературу. На багатьох пам’ятках бракує меморіальної дошки, але навіть, коли вона є, це, на превеликий жаль, не рятує її від вандалізму і саморуйнації.

 

Маєток Потоцьких, село Печера, Тульчинский район Вінницької області.

Рід Потоцьких був дуже розгалужений. Маєтки мали і на Поділлі, на Волині, і на Наддніпрянщині. Наприклад, в Корсуні-Шевченківському прекрасно зберігся маєток Потоцьких-Лопухіних. Маєток в Печері – це улюблений маєток роду Потоцьких Подільської гілки. Він покладений в абсолютно унікальному місці на правому березі Південного Бугу: на скелях розбитий парк, частина його зроблена за методом англійського регулярного парку, а частина – диким лісопарком. Прокладені алеї серед скель, в Бузьких порогах зроблена була купальня, для чого була витягнута частина каміння… Зараз берігся тільки парк, каплиця з родовою усипальницею і фільварок. Каплиця побудована (1907 р.) за проектом Лєшека-Владіслава Городецького. Палац не зберігся. Але, коли там ходиш, то легко уявляєш, як там колись жили люди. 

Початок ХХ століття. Маєток ще в повному порядку. Старий граф Констанцій Потоцький замовляє вже відомому в той час, частково – скандальному, архітектору з Києва, представникові дрібної, безгербової шляхти Лєшеку-Владіславу Городецькому костел з усипальницею на території свого маєтку. Існує прекрасна легенда-нелегенда з історії цього будівництва. Городецький справляється з роботою, використовуючи при виробництві бетон власного виробництва зі своїх київських заводів. Будує модернову, як на той час, каплицю з напрочуд лаконічно поєднаними елементами готики і орієнтальними мотивами. Він був прекрасним стилістом. І от настає момент розрахунку. І Городецький робить жест – відмовляється від гонорару. Каже: я настільки поважаю пана графа, що не можу прийняти гроші –  це мій подарунок. Ігри старої шляхти, якої в принципі на початок ХХ століття вже майже не залишилося. Граф робить відповідний жест: завзятому мисливцеві Городецькому Потоцький дарує рушницю ручної роботи німецького майстра – багато прикрашена різьбою і срібною інкрустацією вона коштує в кілька разів більше вартості гонорару, який мав би отримати Городецький. Від подарунку Городецький відмовитися не може. Тож треба продовжувати гру. Він дарунок приймає, але з умовою – рушниця залишається в маєтку Потоцьких, а на люб’язне запрошення цього гостинного графського роду Городецький буде приїжджати і полювати в мисливських угіддях Потоцьких. Ігри на великі тисячі. Всі залишилися задоволеними. Справа гонору була вирішена. До речі, де поділася рушниця – не відомо. Під час революції маєток був рознесений по цеглинці. Дивом зберігся костел, на щастя не вирубали парк. Нащадки Потоцьких встигли у період міжвладдя вивести частину цінностей, колекцію живопису і старожитностей, кілька гробів з останками предків перевезти до Кракова.

(Потрапили в маєток восени 2000-го року).

 

Підгорецький замок, Львівська область.

Практично наші систематичні розвідки почалися з нього. У кожного з нас була певна ілюзія про замки Львівщини. Наприклад, якщо Олеський замок ще у нормальному стані, а от у Підгорецькому нас спіткала прикра несподіванка. Перший раз ми потрапили туди на початку квітня минулого року (2003 р.), а зараз вже часто буваємо. Враження він справив на нас несамовите. Був перший теплий день. Тільки-тільки почали пробиватися перші квіточки, зеленіла травичка. Від костелу до замку веде чудова в’язова алея. Було дуже приємне світло, невисоке сонце, злегка розсіяне, пастельні кольори і не полишало стійке враження, що ми потрапили у казку про сплячу царівну Але, на жаль, казка перемежовувалася з реальністю. Замок представляв собою суцільну руїну. Тобто, не суцільну, бо бачили ми і гірше. Але було дуже сумно, що нищився він саме зараз, а не колись. Після того, як з замку виселили туберкульозний диспансер, була ідея створити там музей, повністю відреставрувати весь комплекс. Почалися навіть якісь ремонти, але єдине, що встигли зробити  – це перекрити дах і то не весь. У деяких місцях видно, як малярі підбирали колір фарб на фасаді. Роботи відбувалися там ще кілька років тому, а потім все заморозилося. На газонах в’язової алеї залишилося будівельне сміття… На території замку чергує сторож, який за символічні гроші може впустити вас у саму будівлю з умовою, що ви не будете там курити і паскудити. Жодних інтер’єрів не збереглося – тільки спогади: одвірки, сліди камінів…  Бетонні перекриття майже повністю спотворили внутрішній простір.

Перша згадка про Підгірці  датується серединою XV століття 1431 рік, укріплення –  від 1530 року. Перебудовувався багато разів: у 1635-40 роках, у XVIII столітті. Підгорецький замок найяскравіший приклад вдалої перебудови старого замку в палацовий комплекс. Відомості про те, що трапилося з замком потім, різні. В ХХ столітті він двічі горів. За спогадами вояків СС “Галичина”, що потрапили в оточення під Бродами і відступали в західному напрямку на Львів недалеко від Підгірець, замок горів в 194?, але можливо горіли якісь об’єкти на території замку, бо збереглися фотографії інтер’єрів, датовані повоєнним часом, де видно непошкоджені картини, меблі. У замку була величезна колекція книжок, вогнепальної і холодної зброї, документи, листи Івана Мазепи, посуд, фарфор, ювелірні вироби… Виглядає так, що він був банально розграбований по війні приватними колекціонерами з НКДВ і обкомів партії, тобто тими, хто мав до нього доступ. А от після війни замок згорів майже повністю. Очевидно, після розграбування. Після чого був нашвидкуруч відремонтований: були замінені перекриття, перекритий дах. Треба віддати належне, що принаймні зовнішній декор зберігся. Всі барельєфи, ліпнина, фігури атлантів на баштах… В Підгорецькому замку довгий час був розміщений туберкульозний диспансер. Тепер – заморожений реставраційний об’єкт, який більше схожий на пустку.

 

Бучацький замок (XIV ст.), Тернопільська область.

Бучацький замок – руїна давня: монументальна і  гарна, частково зруйнована… Величезні вежі, класичний донжон, складений з грубо тесаного каменю. Замок XIV ст. частково перебудований у XVII столітті і того ж століття зруйнований. Після того не відновлювався. Ці руїни трепету не викликають, але не викликають і обурення, як у випадку, коли бачиш руїни, на які перетворилися деякі замки, церкви, костели вже за роки незалежності.

На ту гору ми випхалися з сильного похмілля. Напередодні був День Молоді і єдине місце, де можна було поїсти у Бучачі, це ресторан з нічним клубом. Там ми отримали повну атракцію: дешеву вечерю, з великою кількістю випивки, з безкоштовною бійкою, учасником якої ми, на щастя, не були. Ми всім цим трошки зловжили і лізти на Замок вранці наступного дня нам було тяжко. Але коли ми таки піднялися на гору атракція продовжилася.

Був травень. Краса – пасуться коні, якийсь дядько косить косою траву… почав щось до нас говорити, питати, хто, звідки, чого знімаєте… він задавав питання, але відповіді  не слухав, продовжував говорити щось сам, а потім почав читати свої власні поезії. Може, то були і не його, бо треба сказати, що вірші були досить пристойні, лаконічні, з логічним стрижнем і правильно підібраними римами. Але те, що він говорив у перерві між віршами, змушувало нас коситися на його косу. Він казав, що спілкується з ангелами і не просто спілкується, а дає вказівки. Він їм дав вказівку, що Америка мусить страждати, їй треба помститися за допомогою важких самольотів і опа!, маєте собі, ангели його зрозуміли. Говорить все це з блаженною посмішкою, а в руках тримає косу – такий собі глюк або денний привид Бучацького замку.

 

Замок Тамплієрів, село Середнє, 6 км від Ужгорода.

На уламках замку збереглася чавунна вивіска, зроблена в радянські часи, яка сповіщає випадковим “туристам” про руїни замку тамплієрів ХІІІ століття. Він сильно зруйнований. Це замок старого типу, яких по цей бік Карпат не збереглося взагалі. Замок знаходиться у самому селі і оточений з різних боків городами, канавами, в яких маса бруду. Це сміття від тамплієрів і до кінця ХХ століття. М’яка земля довкола замку місцями слабо нагадує розкоп, як і ті рештки, котрі там залишилися у великій кількості: черепки, залишки керамічного посуду. Історичної цінності не являє жодної. Від замку збереглася центральна вежа, дуже потужна кам’яна кладка зі стінами внизу до 3 м завтовшки. Замок був оточений земляним валом, очевидно, з частоколом. Орден Тамплієрів був заборонений булою Папи Римського за наказом короля Філіпа Гарного. Після чого цей величезний, розгалужений Орден з Європи зник разом зі своїми багатствами. Існує маса легенд, куди вони поділися. Хоча історики підтверджують, що це таки правда. Частина тамплієрів перебралися в Мексику, а інші –  через гори в Закарпаття. За деякими відомостями замок побудований у XII столітті, а вже не відбудовувався після 1703-11 років, коли за часів Ференца ІІ Раквуца він був зруйнований.

В Золочівському замку зараз зберігаються так звані “камені тамплієрів”, які були знайдені в лісі біля Золочева місцевим краєзнавцем. На кам’яних брилах вибиті якісь надписи, які виглядають наступним чином: заголовна латинська літера готичним шрифтом, а наступні –  позначені крапками. Це ніби якийсь шифр до знаходження місця скарбів тамплієрів. Але, як-то брили були зняті зі свого місця, то навіть дешифрувавши напис, знайти багатства вже неможливо. Тепер кажуть, якщо покласти на них руку, то всі бажання виконуються.

 

Маєток князів Чарторийських, м. Клевань, Волинська область.

Клевань ми знайшли випадково. Ми їхали з Луцька вже на Київ. Раптом бачимо при дорозі герб міста, намальований на залізяці: Клевань. І напівжартома вигукнули: цікаво, а чи немає тут замку? Довго шукати не довелося, бо він вже виднівся з правого боку. Завернули. Проте, наближаючись до нього, почали закрадатися якісь підозри: щось тут не так. При вході на міст стояла “каптьорка”, складена з радянської цегли, побілена і вже облущена, а вхід на міст закривала здоровенна, метри за три заввишки, брама, а на самому мосту збереглися стовпи з вже порваним, іржавим колючим дротом. Поруччя мосту були домуровані. На території самого замку вражали хаос і абсолютне запустіння. Це були нові руїни старих руїн. Спочатку ми думали, що там знаходилася дитяча колонія, але місцеві розказали, що до початку 90-х років у маєтку був розташований ЛТП (Лікувально-трудовий профілакторій). Потім алкоголіків в Україні лікувати перестали, ЛТП ліквідували, а замок закинули.

Ходимо залами XVI століття: потужні склепіння, гарно викладена цегла і… все це покрито “кафєлєм”, саме “кафєлєм” харківського заводу. Чомусь виникло таке відчуття, що цим кафєлєм там викладено все. Совєтські санузли, душові кабіни – все розвалене, іржаве. Під ногами розтрощений кахель, бите скло… Замковий двір заасфальтований, спиляні дерева, металобрухт… Поруч збереглися дві кам’яні вежі XVI століття. Проте замок стоїть на охороні, тобто має свій охоронний номер в Державному реєстрі пам’яток історії і архітектури.

Належав він свого часу Чарторийським, великому магнатському роду, що походив від української шляхти – прямих нащадків роду Острозьких. В жодний битві замок участі не брав. По суті, Чарторийським він був не особливо потрібним. В кінці XVIII ст. тодішній власник замку вирішив зробити там навчальний заклад. До першої половини XIX століття там знаходився католицький ліцей. Потім його перенесли до Рівного, а після польського повстання російський уряд конфіскував замки шляхти, що була запідозрена в участі у повстанні, або примушував продавати на вкрай невигідних для власників умовах. Таким чином Чарторийські цей маєток продали російській казні. З середини XIX ст. там було російське духовне училище. В роки Першої світової війни під час артилерійського обстрілу замок сильно постраждав. В 20-х роках минулого століття поляки його підремонтували і там була звичайна загальноосвітня містечкова школа. А по Другій світовій війні – школа механізаторів, а потім ЛТП. А тепер місцеве населення ходить туди на стінах матюки писати. Видно, що замок недавно горів – хтось грівся, мабуть.

Що вразило в Клевані – люди не знають про те, що було в замку, яка його історія… Звертаєшся до бабки 80 років, а вона каже: питайтеся у старших, питаємося у дівчат, а вони: ми не замку живемо, ми – на протилежній стороні вулиці… Першу інформацію знайшли у Грушевського: Клевань згадувався в XIV-XV ст. як взірець маленького міста, де були різьбярі, гончарі, кожум’яки, скоморохи, проводилися ярмарки… 

 

 Резиденція князів Острозьких, м. Старокостянтинів, південь Ровенської області.

Зберігся тільки оборонний костел. Велична споруда, межі XVI-XVII ст. Височіє над річкою, над містом. Зараз – територія РВС, тобто місцевої міліції. Проте костел поділений між міліцією і церковною громадою московського патріархату –  симбіоз руського православ’я з каральними органами. Вівтарна частина використовується міліцією як тир – всюди в стінах сліди від куль. У вежі – більярдна, де міліціонери п’ють і відпочивають. Міліція ж нас і допитувалися, якої ми конфесії, тобто чи маємо ми “право” тут знаходитися. Бароковий костел відремонтований для нової громади. Його треба було б реставрувати, а не ремонтувати, але… Цегляну кладку, зроблену на вапновому розчині, замазюкали штукатуркою на основі цементу, тобто фактично вбили архітектурну пам’ятку. Про естетичний бік взагалі немає що говорити. Ротонда з повішаними наверх “луковками”. Ще священик зробив красівєнько – замазав фрески неакуратнєнько – фрески XVI століття.

 

Палацовий комплекс Радзивілів, м. Олика, Волинь.

Містечко з дивною назвою Олика знаходиться кілометрів за 15 від Клевані. Коли з’їжджаєш з траси, перше, що вражає – це дорога, яка веде від траси у місто. Такі дороги ще збереглися у Польщі, можливо, в Німеччині. Це передвоєнна дорога, мощена не просто бруківкою, а фемами – фігурними елементами мощення, якими мостять тротуари у містах. А там так вимощена дорога. Вона у відносно хорошому стані. При в’їзді в саму Олику збереглася митниця XV століття. Чотирикутна вежа з цікавими орієнтальними мотивами. Кури пасуться, а митниця стоїть посеред міста, нікому не заважає. В Олиці знаходиться колишній замок, який частково перебудований в палацовий комплекс польсько-литовського магнатського роду Радзивілів. Судячи з архітектурних рештків, замок був потужній: чотири бастіони, мабуть, були з високими стінами XVI століття, які не збереглися. Наявність бастіонів свідчить про часи розповсюдження вогнепальної зброї і артилерії. Схоже,  що зі стін і був побудований палацовий комплекс. Намічені рештки рову. Палац – першої половини XVIII ст. Комплекс зовнішньо в хорошому стані, там і дотепер знаходиться обласна психіатрична лікарня. Що трапилося з інтер’єрами палацу – не відомо. Де колекції живопису, бібліотека, меблі – також. Туди не пройдеш –  не спитаєш. В лікарні автономна котельня. Топлять вугіллям і шлаки викидають в один з бастіонів, який до верху заповнений.

Поруч із замком знаходиться найбільший біль Олики –  Костел Колегіатів (1745 рік). В бароковому стилі з романськими елементами. Цей котел входив у десятку найкрасивіших костелів Європи. Він постраждав за часи незалежності України більше, ніж за 50 років радянської влади. Під час радянської влади там був склад, але дерев’яних статуй, даху, годинника ніхто не рухав. За часів незалежної України хтось з місцевих пацанів підпалив цинковий дах. Фасад був прикрашений надписом латиною – крилатий вислів мідними літерами – зараз лишилися тільки зелені патьоки, також немає мідних стрілок і цифр годинника. В самому костелі збереглися дерев’яні статуї поч. XVIII ст., збереглася ліпнина назовні, відбувається “в’яло тєкущая” реставрація, бо громада католицька дуже невелика і явно, що не може потягти реставрацію аж такого величезного костелу.

Там же в Олиці знаходиться і найстаріший в Україні кам’яний костел (1415 р.). Побудований у готичному стилі, зовсім маленький, в хорошому стані, діючий. Цвинтар і цвинтарний костел зруйновані повністю, залишилося трохи настінних розписів, вражаюча довершеністю арка костелу і дорога, що веде до нього… Костельний сторож, що супроводжував нас, виявився “п’ятидесятником”. 

 

 

Язловецький замок, село Яблунівка, Бучацький район.

Замок славився тим, що був абсолютно неприступний. Він неправильної форми: від фасадної частини один кут відходить тупий, а другий – гострий. Ворота були на висоті 15 метрів від долини. Яскраво вираженого рову немає, тому що там природний ландшафт і без того дуже складний, вдалий для оборони. Мури місцями доходять до 8 метрів. Поруч з замком був монастир, де зараз знаходиться будинок відпочинку.

 

Собор …, маєток роду Дараганів, м. Козелець, Чернігівської області.

Полкове козацьке містечко. Колись там стояв київський козацький полк. Збереглася полкова канцелярія XVIII ст. А також собор, який фундувала мати гетьмана Кирила Розумовського – Катерина, там вона і похована. Збудований в стилі українського бароко, але в XIX ст. сильно перебудований –  добудовані “крилєчкі с какошнікамі” в псевдоросійському стилі, але собор, в принципі, це не зіпсувало. Він діючий, там зберігся унікальний бароковий іконостас зі скульптурами. І велике щастя, що руським попам не дозволяють його переробити. Поруч з собором – барокова дзвіниця.

У Козельці ще зберігся маєток козацького роду Дараганів. Українська шляхта Дарагани після приєднання України до Росії стали Таракановими. Одна з князівн Тараканових була ув’язнена у Петропавлівський фортеці – цей епізод з її життя зафіксований на загальновідомому полотні Флавіцького. Маєток Дараганів від сільської хати відрізняється тільки розмірами – втричі більше, кімнат на вісім, і прикрашена вона псевдокласицистичними колонами. Це маєток дрібної, власне, козацької шляхти зразка 17(?) 18 ст. Хатина зараз стоїть порожня. За совєтських часів там було маленьке ПТУ прикладного мистецтва: вчили дівчат ручної і машинної вишивки. Поруч з хатою стоїть двоповерхова будівля, явно побудована раніше. Збудована капітально з каменю, з великим підвалом, на рівні другого ярусу – дерев’яна галерея. Зараз ні галереї, ні сходів немає, на другий ярус можна залізти тільки за допомогою ланцюга, який звисає згори. Перший поверх був льох для зберігання припасів, а другий поверх – зала судної ради.

 

Терещенківський маєток, село Тригіря,  Житомирської області.

Ідемо Житомирською трасою. Побачимо над дорогою вгорі якусь напівзруйновану будівлю. Явно не водонапірна вежа і не свиноферма. Виявилось, що це маєток початку ХХ століття. Зараз абсолютно закинутий, зарослий бузком, кленом, бузиною. Збудований уже зі застосуванням бетону, в цікавому модерновому стилі, шикарний модерний вхід в зал – арка зі східними мотивами орнаменту і орієнтальними лініями в конструкції. Поруч з будинком – вежа, на яку була колись гвинтова драбина. І ця вежа й “прислужилася” до знищення маєтку. За переказами, під час Другої світової війни на вежі знаходився корегувальник артилерійського вогню. Історія замовчує, чий саме: радянський чи німецький. Історія замовчує, чия саме артилерія вибивала цього корегувальника. Скоріше за все він загинув, а маєток був зруйнований –  залишилися тільки стіни і напівзруйнована вежа. Але видно, що по маєтку гатили і шмалили з гармат різних калібрів, прицільно і цілеспрямовано. І тим не менше, ці стіни стоять – такий тоді був цемент.

 

Замок Білий Лебідь, м. Меджібіж, Хмельницька область.

 Польською назва Мендзібуж, тобто “між бугами”, тобто між Південним Бугом і Бужком, його притокою. Замок стоїть на півострові. Замкова вежа ще з литовських часів, XIV століття, непогано збереглася, а решта все будувалося і перебудовувалося багато разів з XIV до XIX століття. Належав він і полякам, і туркам (поч. XVII ст.), знову полякам, потім, коли частина Речі Посполитої стала Російською імперією, там знаходився гусарський полк. Посеред замкового подвір’я стоїть культова споруда. З першого погляду тяжко окреслити, що це таке, бо будувалася вона, як костел, а потім, коли замок належав туркам, там була мечеть, а коли росіянам – православна церква. Всі привносили свої елементи. Зараз там склад. Це один з небагатьох замків, де є музей. Бідненький, поганенький, але є. Там є етнографія, трохи археології. Ще на початку ХХ ст. цей замок був у прекрасному стані. Там знаходився полк легкої кавалерії. У палаці (десь початку XVIII ст.) мешкав командир полку, там давалися бали для офіцерів і місцевого дворянства. Саме в той час замок і називали Білий Лебідь: він стоїть на півострові, над рікою і в спокійну погоду дуже гарно відбивається у воді. Пофарбований у світлі кольори нагадував лебедя, який пливе по воді і відбивається у ній. Зараз палац у страшному занепаді, руйнації. Там зараз навіть  висить табличка дорогою до культової споруди: “Ходити по руїнах замку небезпечно”. Якщо не дивитися під ноги, можна провалитися в якісь підвали. Найбільшої руйнації він зазнав по війні. Зараз Меджібіж вважається селом, хоча до війни це було жидівське містечко. Там похований відомий хасидський цадик. Під час війни було гетто, яке вистріляли, а решту міста спалили. По війні місцева влада не знайшла нічого кращого, як дозволити місцевому населенню брати з замку цеглу на будівельні матеріали.

 

Постскриптум.

Дмитро Клочко.

В Черкаській області бабця одна розказувала. Стоїть дерев’яна церква, звичайна така – XIX століття, синім помальована. Я фотографував, а бабця підійшла і почала казати. Церкву закрили перед війною. Батюшку вигнали. А потом прийшли комсомольці – церкву розкидати, а в нас такий староста був, що дуже переживав за ту церкву, то він напоїв їх самогонкою, то вони тільки на третій день рачки повилазили. Тоді не розкидали. Коли знову приходять. Він їх і тоді напоїв. А тоді голова сказав у церкві хліб складать. Бо саме в жнива було. А як там хліб, то хто ж її розкидать чи палить стане. Так і відстояли церкву. А при німцях правили і батюшка був.

 

Оксана Клочко.

Здавалося б, чому наша еліта і можновладці, багаті люди, держава не дбає про наші святині… Їздять дивитися на Лувр, у Рим, по цілому світі, але ж і на своїй території маємо не гірші пам’ятки! Єдине, що вони дуже в незавидному стані і все руйнується з кожним роком. Відчуваєш себе одночасно злочинцем і місіонером, бо хочеться кричати, бити в дзвони: люди робіть щось, для того, щоб зберегти, щоб наші діти мали змогу те побачити!

 

 (Записала і упорядкувала Наталія Шевченко).


Назад
Перехiд